Таємне Родео, або записки анонімного джимханіста

Published by vitoprimat on 06.08.2018

Tags

Не передати словами, як я обожнюю вставати о п’ятій ранку. Цього тижня це вже другий раз. На годиннику 5:10, до мене повільно повертається свідомість. Дивлюсь навколо і не можу зрозуміти, де я, хто я і чому я не сплю.

О п’ятій ранку дуже круто. Ранкове сонечко ніжне, холодне нічне повітря бадьорить краще за будь-яку каву, на вулицях ні душі, крім п’яниць, наркоманів, шльондр і мене, скоро прямуючого до гаража. На місце зустрічі я звісно запізнився, на заправці ще нікого не було, тож я спокійно заправився. Ледь закінчив, як побачив Єгора з Вікою. Спочатку я планував їхати з моїм товаришем Бубою, але він злився в останній момент, назвавши з десяток причин, чому не хоче їхати. Єгор почувши, що ми їдемо з Бубою, теж захотів з нами. Віка теж не могла пропустити таку нагоду і пристроїлась до Єгора другим номером.

Коли вони під’їхали, я зробив трохи незадоволене обличчя (те відчуття, коли ти сам запізнився, але хтось запізнився ще більше, тож ти почуваєшся дещо зверхньо) і ми помчали в напрямку Черкас. Віка була у шкіряній куртці і тоненьких штанях – для неї це був прогрес, бо в штанях на мотоциклах вона з’являлася дуже рідко. Через годину ми зупинилися на заправці біля Іванівки. Віка ледь сповзла з мотоцикла і почала розповідати, що вона замерзла, в неї болять ноги і взагалі – для неї це перший дальняк.

Тиждень тому я питав у місцевих, як краще їхати – через Смілу чи через Мошни? Відповідь була не дуже радісна – дорога погана і там, і там, але по-своєму. У Смілі великі ями, в Мошнах ендуро-ділянка замість асфальту. В останній момент я вирішив їхати через Смілу, хоча кожен раз, проїжджаючи це місто, я клявся, що більше ніколи через нього не поїду.

Дива не сталося і дорога була дуже погана. Не так бісили ями, як асфальтні хвилі, які помічаєш в останній момент. Від Сміли до Черкас дорога була хороша за українськими мірками.

Тож Мотородео. Ні, не так: ТАЄМНЕ МОТОРОДЕО. Із року в рік інформація про це змагання тримається в секреті майже до останнього дня. Цього року інформація випадково просочилася до нас днів за десять до змагань. Організатори цього заходу – спортивний мотоклуб “ТАКТ”. По факту, це три людини: Віталік, Діма і знову Віталік. Взагалі, там у Черкасах кожен другий був Віталіком. Коли Діма кричав в мікрофон “Віталік!” – то оберталася половина пілотів, а Віталіна запитували, чи не її там звуть?

Отож ми приїхали в Черкаси на вул. Смілянську 131 – це була велика парковка поміж автосалонів. Раніше Родео проходило на парковці Епіцентру, можливо СМК “ТАКТ” вирішили, що там занадто багато людей, і перенесли захід у більш затишне місце.

Зустрів нас, звісно, Віталік. Траса була вже виставлена, Віталік діловито ходив зі шваброю і підмітав пісок з траекторії.

З наших на місці був Саня Мілашкін, він начебто ночував десь у кущах під Черкасами. Макс з Дімою приїхали ще в суботу і як раз снідали деінде. Віка швиденько зняла зайвий одяг і почала тренуватися на мотоциклі Мілашкіна.

Формат Мотородео дуже відрізняється від інших змагань з джимхани. Придумали цей формат УСП в 2012 році. Вони взяли стандартні фігури для тренування мотополіцейських в США і скомбінували їх в довжелезну трасу. Щороку траса складалася тільки зі стандартних фігур, але в різних варіаціях.

Змагання проводили раніше в Києві, потім у Черкасах. У Черкасах був такий формат – всю суботу можна було тренуватися на трасі, потім ще кілька годин ранком, і потім до самого вечора йшли змагання. Спочатку всі їхали по два заїзди. Трійка кращих виходила у фінал і їхали ще по три заїзди. Попередні два Родео пройшли за спеки +35, тож ті, хто потрапляв у фінал, в останніх спробах ледь трималися на мотоциклах. Старт і фініш були на відстані метрів 50 один від одного, і Віталік з секундоміром ходив туди-сюди по сто метрів після кожного заїзду, що ще додавало немало часу змаганням.

Тож цього року я вирішив пропустити суботу і їздити тільки в неділю. Старт і фініш тепер були поруч і фінальних заїздів було не три, а два. Доречі, ці фінальні заїзди не мають ніякого сенсу, бо порядок фіналістів ще жодного разу не змінився після них.

Скоро під’їхали Макс і Діма, і ми почали тренуватися. Єгор відмовився брати участь, бо не вписувався у фігури. Я спробував проїхати на його ТДМ 900, але с першого разу і в мене не вийшло.

Фішка родео – це те, що ти весь час їдеш в “коридорчику”, збитися з маршруту дуже важко, набагато легше просто не вписатися в маршрут. Але цього року навіть мотородео наздогнала криза, бо коридорчики були рідкуваті, а в деяких місцях розрив між конусами сягав кількох метрів. У перший свій заїзд я примудрився повернути раніше, ніж треба, саме в цей просвіт в кілька метрів, причому я навіть не зрозумів, що поїхав не туди, тільки на фініші мені сказали цей приголомшливий факт. Віка вирішила повторити мій баг і повертала не туди майже усюди, і це не зважаючи на те, що за нею бігав Саня і показував, куди їхати (робоча назва цього чтива була “Таємне Родео, або поворот не туди”). В другий заїзд Віки ми бігали вже всі разом і показували, куди їхати. Спочатку їй показував Мілашкін, потім вона під’їхала до мене, я відпрацював свою зміну і кричу Максу, що він Віку не прогавив на наступному перехресті. Макс недооцінив жіночу віроломність, бо перед самим його носом Віка повернула не туди. Ми дружньо хапаємося за голови, місцевий маршал намагається голосно не реготати і долучається до нашої гри – теж махає руками і показує, куди їхати. Не пройшло й півгодини – ми повернули Віку назад на правильну трасу. На наступному перехресті, де вона могла повернути не туди, ми з Максом взялися за руки і рішуче перекрили усі невірні повороти, тож їй не було куди діватися і вона поїхала в правильному напрямку.

Макс і Діма проїхали непогано, Саня трохи збився і втратив дещо часу. Діма Покемон теж вирішив проїхати, як завжди показував дива контрзвішування, але швидко зрозумів, що Діму і Макса в одних капцях не наздогнати, тож вирішив у фіналі не їздити. Чи його заїзди взагалі були поза конкурсом? Хтозна, це ж Таємне Родео і відповідей ми не дізнаємось.

Як і має бути на Таємному Родео – результати були тільки на маленькому ноутбуці організаторів, тож уважно роздивитися і порівняти, в кого який час, було важкувато.

Черкащани їхали дуже непогано, особливо мені сподобався хлопець на реставрованому радянському опозиті з кросовою гумою на задку. Його час був кращий за мій, навіть без урахування моїх штрафів за “поворот не туди”. Серед дівчат лідерство без проблем утримувала Віталіна на своєму гарнюньому дракончику.

У перерві між заїздами до нас підійшов Віталік і спитав, чи хочемо ми піци на обід (за наш рахунок, звісно)? Звісно хочемо! Навколо була люта промзона, тож знайти щось їстівне було дуже важко. Щиро дякуємо Віталіку за піцу! До речі, вона була досить непогана, окрім однієї, де замість начинки були смажені яйця.

Між заїздами пройшов дощик і змив усю крейду, якою позначалася траса. Тож збиті конуси ставилися, куди прийдеться, в декількох місцях конуси взагалі пощезали і можна було трохи зрізати поворот.

На другий заїзд я налаштувався дуже серйозно. Джимханіст я, чи фрірайдер позорний? Як би там не було, а стартував я знову з непотрібного ривка, через секунд десять чую крик Макса: “ОЛЕЕЕЕЕНЬ!!!!”. Звісно він кричав моє ім’я, але звучало це дуже нецензурно, і звісно я знову повернув раніше, ніж потрібно було…. У цей момент я прокляв кляту кризу, Черкаси й усіх Віталіків до купи. Настрій впав майже до нуля, я почав помилятися, тупотіти лапками і таке інше. Емоції били через край, хоча через півгодини я трохи охолов, попросив вибачення у Черкас й усіх Віталіків.

Саня Мілашкін проїхав набагато краще і показав другий час у класі журжиків, Макс і Діма показали перший і другий час в своєму класі. Фінальні заїзди ніяк не вплинули на фінальне розташування, хоча Діма наблизився до Макса менш ніж на секунду. Третє місце посів Чеберяка Роман на Тенере (“масло не жере…”). Вигляд у нього був досить кисленький, коли він ішов на третє місце, мабуть думав, що з легкістю обійде місцевих Віталіків, але не так склалося, як гадалося. У класі журжиків перше місце посів інший Чеберяка – Андрій, на третьому місці був Коник …. Ярослав. Щоб його не плутали з іншим Коником, він носив футболку зі своїм ім’ям.

Серед призів були усілякі потрібні ніштячки – павучки, гальмівна рідина, Максу подарували дитячий рюкзачок. Віка отримала чашку за найвидовищніший заїзд.

З усіх, хто їздив, без призів лишився тільки я, тому не називаю своє ім’я, бо мені соромно. Якщо мене спитають, чи був я на Родео, буду казати, що ніколи про нього навіть не чув.